Зимі навздогін...

Люко Дашвар. Покров

«Уранці сьогодні чув дивну молитву я – ви, ясна й гожа, світла панночко, просили сонце, щоб воно освітило вас. Почув я ті слова, та не зрозумів, бо ви сама – сонце! На кого глянете прихильно – тому вже й щастя. Душа моя грішна впала в чисте море ваших очей, серце моє шепоче ваше прекрасне ім’я – Перпетуя, думки мої тільки про вас, моя дорогоцінна панночко. Мрії мої тільки про те, щоб і мене освітив ласкавий погляд очей ваших ясних.

Вірний до скону раб ваш

Ярема Петрів Дорош»

З такого надзвичайно чуттєвого листа починається заплутана історія, розказана в новому романі Люко Дашвар «Покров». Ну і як після цього не проковтнути цю книжку буквально за дві доби? Саме проковтнути – як зробила я; як зробила моя хороша знайома, яка і дала мені цю книгу; і ще, я впевнена, точно так само роблять тисячі прихильників творчості цієї талановитої херсонської письменниці! Бо коли тобі в руки потрапляє будь-який роман Люко Дашвар – ти просто випадаєш з реальності, поки не дізнаєшся, чим же все закінчилось.

А історія й справді вийшла дуже заплутаною, бо грішна любов старого Яреми Дороша до молодої коханки принесла свої гіркі плоди: ревнива законна дружина козака прокляла увесь його рід аж до сьомого коліна. І щоб зняти страшне закляття, нащадкам Яреми доведеться дуже постаратись…

В романі тісно переплітаються долі багатьох людей, але події виписані так майстерно, що слідкувати за сюжетом надзвичайно цікаво. Основні перипетії розгортаються уже в наші часи, і розвиваються вони на тлі трагічної Революції Гідності 2013-2014 років. Відразу зроблю ремарку для тих, хто (як і я) не дуже любить читати історичні пафосні тексти: Майдан тут не є головною темою і описаний лише поверхнево, хоча нагадування про ті страшні для країни часи і викликає непрохані сльози. Основний меседж книги – Любов і ще раз Любов, яка вища за будь-які земні багатства. А ще в романі присутні містика, неймовірні збіги обставин і легка недомовленість – деякі ключові події залишають читачеві місце для роздумів.

От що мені подобається в творчості Люко Дашвар (і вже про це писала), так це надзвичайна реалістичність створених нею образів. Кожний її персонаж – далеко не ідеальний, і навіть має приховані чи явні грішки за душею. Шляхетний і чесний козак Ярема зраджує законну дружину, наша сучасниця і головна героїня роману Мар’яна інколи веде себе дуже навіть грубо, і навіть Ярко – хлопець майже без недоліків – все-таки примушує страждати свою кохану дівчину. Можливо, саме завдяки такій правдивості людям і подобаються книги Дашвар? Адже багато хто в її персонажах з двозначною поведінкою, комплексами і муками совісті часто впізнає себе…

Книгу рекомендую всім: однозначно, це найкраще з того, що я прочитала останнім часом. І аплодую Люко Дашвар стоячи. Браво!

Стівен Кінг. Воно

Мабуть, я міняюся. Або дорослішаю. Або просто маю менше вільного часу, не знаю… Але факт залишається фактом: мені чомусь дуже важко далася книга «Воно» мого улюбленого (улюбленого!) автора Стівена Кінга.

І це при тому, що величезна кількість сторінок (а тут їх аж 1340) завжди будить у мені читацький азарт.

І при тому, що сюжет в романі досить непоганий.

І при тому, що Кінг – це ж Кінг, його книги я завжди купую, навіть не дивлячись в анотацію!

Але, закінчивши читати цю товстенну книгу, перша моя думка була: «Нарешті!». Бо мучила я її кілька тижнів (!), паралельно підчитуючи ще кілька інших книжечок. Не знаю в чому тут справа – в мені чи, все-таки, в Кінгові )))

Ну ось, виговорилась. А тепер конкретніше по темі.

Отже, в романі «Воно», який вважається найбільшим та найамбітнішим за всю кар’єру Стівена Кінга, йдеться про сімох друзів, які жили в невеличкому і моторошному містечку Деррі (штат Мейн, звичайно ж). Будучи ще дітлахами, вони зустрілися з уособленням зла, яке оселилося тут ще з прадавніх часів, і періодично вбивало людей. В дитинстві перемогти його вони не зуміли, тож робота для них знайшлася уже в зрілому віці: через 27 років вони вимушені були знов повернутися в рідне місто і дати бій чудовиську. 

В плані зображення подій Кінг, звичайно, професіонал: уявити все те, що він описує, можна дуже яскраво. В нього є свої стилістичні прийомчики, як-от, наприклад, повідомлення якихось цікавих подробиць про другорядних персонажів чи паралельна розповідь про події в минулому і теперішньому часі. Але саме цей його роман, на мою думку, занадто перенасичений зайвою інформацією. Тут настільки багато основних і неосновних дійових осіб і побічних розповідей про них, що особисто я під кінець вже просто заплуталася, і читаючи якесь чергове ім’я, не розуміла, про кого йде мова. Думаю, що від деякого скорочення об’єму і викидання зайвих персонажів книжка тільки виграла б. Тому моя оцінка їй, скажімо так, не найвища.

P.S. Хоча, ну не може ж бути все ідеально, правда? Щось вдається краще, щось гірше, Стівен Кінг же теж людина! Все рівно його люблю )))

Кайса Інгемарсон. Лимони жовті

«О превратностях любви и ресторанного бизнеса» - саме так було написано в короткій анотації до цієї книги. Ресторанний бізнес – тема не зовсім «моя», а щодо солодкавих любовних романів, то в мене до них, скажімо так, поблажливе відношення – раз їх пишуть, значить комусь це цікаво… Але саме в той день, коли я стояла в книгарні і розмірковувала над тим, що пора би вже розбавити свою стівено-кінгівську бібліотеку чимось більш життєрадісним, мені на очі потрапила соковита обкладинка цієї книги, і я ризикнула. Тим більше, що два попередніх прочитаних мною романи з серії «О чем говорят женщины» (враження тут і тут) виявились досить непоганими. Коротше, книгу я придбала і… не пошкодувала!

Тих, хто все-таки очікував на типовий жіночий роман, попереджаю відразу: банальних фразочок типу «він поставив руку їй на плече і вона перенеслася в світ солодких мрій» в цій книзі  немає. Це було перше приємне відкриття. Друге: виявляється, в холодній Швеції (а авторка – сучасна шведська актриса і радіоведуча) живуть люди з непоганим почуттям гумору – роман читається легко і просто, а смішні ситуації, в які потрапляють персонажі, описані досить невимушено.

Сюжет – історія шведської Попелюшки. В один день дівчина втрачає роботу і хлопця, але знаходить в собі сили і на пару з колегою відкриває ресторан «Лимони жовті» (класна назва, правда?) На шляху до мети героїня переживе ще одну серйозну втрату і немало життєвих сюрпризів, але все закінчиться добре ))

Читати книгу цікаво – це так, ніби дивишся якусь затишну закордонну комедію. А стиль життя шведської сім’ї чимось навіть нагадує наші традиційні родинні посиденьки. Коротше, враження про роман залишилися приємні – рекомендую його для тих, хто шукає легкого чтива для «розвіювання» від щоденних турбот.

P.S. І не можу не додати як редактор: вигляд обкладинки таки відіграє важливу роль. Зовсім невідомий автор, чужа для мене тема, але ці лимони на титулці… Дизайнери саме цієї серії - молодці, знають, як зацікавити читача!

Новорічний настрій

З Новим Роком!!!

Нехай він буде щасливим для нас усіх!

Не знаю, як у вас, а в мене на цей рік дуже багато планів, тому й сил знадобиться немало. Але всі нові вершини чекають попереду, а поки що – заслужений кількаденний відпочинок ))) Тому включаємо музику, розглядаємо красиві фотографії (всі з інтернету, але вдало відображають новорічний настрій), і набираємося натхнення для нових звершень!

Жовто-синій фейєрверк!

Як казав Чебурашка: «Мы строили, строили, и наконец построили!», ну а ми чекали, чекали і дочекалися нарешті довгожданного виходу з друку чергової пари книжечок під моєю редакцією: Синього і Жовтого випусків «Золотої колекції»!

Рукодільниця і друзі: зустріч клубу «Моє хобі» (Львів, 2015) - Діана-клуб

Вже давно підготувала цей допис, але не хотіла дублювати інформацію тут, у блозі, і на рукодільному порталі, для якого, власне, я й готувала статтю ))

Отже, відкриваю секрет: останнім часом я брала активну участь в оновленні пізнавального сайту видавництва "Діана плюс". Тепер він носить назву "Діана-клуб" і позиціонується як місце зустрічі і спілкування творчих людей, а особливо рукодільниць! Звичайно ж, портал ще буде удосконалюватися і розроблятися далі, але перший крок зроблено - туди вже можна і навіть треба заходити в гості, реєструватися (в тому числі через соцмережі), читати цікаві пізнавальні статті, роздивлятися багато яскравих фотографій і залишати свої коментарі!

А поки що пропоную вам свій звіт про моє недавнє перебування у Львові - читайте і діліться враженнями!
Рукодільниця і друзі: зустріч клубу «Моє хобі» (Львів, 2015) - Діана-клуб

Як минає ваша осінь?

У мене по-різному.

В робочих моментах, завдяки яким я відкриваю в собі приховані здібності (наприклад, неабияку мультизадачність, про яку раніше і не підозрювала).

В читанні книжок (уривками, по кілька хвилин на день, але читаю).

В щоденних буденних справах, яких в будь-якої жінки з чоловіком і двома дітьми хоч відбавляй.

На повноцінний відпочинок чи хоча би півгодинний релакс перед сном просто немає часу.

Юлія Смаль. Хто повірить Елеонорі Чайці?

Рецензія, яку ви зараз читаєте, є не зовсім звичайною, а точніше – зовсім незвичайною для мене. Справа в тому, що книжка, на яку вона написана, ще не вийшла з друку, хоча обкладинка до неї вже й тиражується в інтернеті )) Моє знайомство з цим романом має свою цікаву передісторію, про яку я таки мушу написати кілька слів.

Почалося все з того, що мій відгук на роман «Теплі історії з корицею» несподівано прокоментувала Юлія Смаль – автор цієї книги. Ще більш несподіваним для мене стало те, що вона запропонувала прочитати її нову повість! Я, звичайно ж, погодилась (не кожного дня відомі автори пропонують мені однією з перших прочитати їхні нові книги), тож Юлія надіслала мені файл, ну а я пообіцяла поділитися своїми враженнями, що з задоволенням і роблю!

Отже, нова книга Юлії Смаль «Хто повірить Елеонорі Чайці?». Назва відразу заінтригувала, хоч і навела на певні асоціації з детективами від Дар’ї Донцової – відразу уявилися якісь заплутані сюжетні ходи і захоплюючі розслідування )) Та все виявилось зовсім не так – насправді це позитивна «дівчача» історія про людську доброту, суперечливу любов і родинний затишок, втім, не позбавлена певної інтриги. Щоб було зрозуміло, про що мова, зроблю невеличкий анонс: життя самотньої тридцятирічної жінки круто змінюється буквально за тиждень, і вже до кінця роману вона отримує не просто кохану людину, а цілу сім’ю з трьома дітьми (двоє з яких – не її). Все, більше карт розкривати не буду – не маю права )

А тепер про свої враження, спочатку про позитивні. Як і казала авторка, ця її повість відрізняється від попереднього «клаптикового» роману головним – тут є непоганий цілісний сюжет. Тобто це вже не просто художньо-есеїстичні замальовки «ні про що», а цілком конкретно розказана історія. Ще один вагомий плюс – легкі нотки гумору, які, на мою думку, завжди роблять читання книг приємнішим. Ну і красиві описи сцен родинного затишку – куди ж без них? )) Найбільше сподобалось читати про підготовку до Нового Року і безпосередньо його святкування аж з трьома Дідами Морозами. Словом, прихильники «Теплих історій» не будуть розчаровані – книга таки викликає позитивні емоції.      

Хоча дозволю собі зробити і кілька зауважень (бо точно знаю, що Юлія нормально сприймає конструктивну критику). Були моменти, коли під час читання втрачалася, як то кажуть, «нить повествования», особливо під час перескакувань від думок одного персонажа до іншого. Мені подобається такий прийом, коли одні й ті ж події висвітлюються з точки зору різних людей, але тут дуже важливо не заплутати читача у часі, не дублювати описи цих подій і взагалі – вчасно дати зрозуміти, що мову веде уже зовсім інший персонаж. Одним із дуже вдалих прикладів застосування такого літературного прийому є книга Поли Гоукінз «Дівчина у потягу» – там події описуються аж трьома різними людьми, та ще й з великим розривом у часі, але читаючи книгу, цього зовсім не помічаєш – навпаки, починає складатися цілісна картина.

І ще одне – в деяких моментах було не зовсім зрозуміло: хто, на кого і за що ображався, чому діяв чи діяла саме так, а не інакше. Можливо, щоб уникнути таких пробілів, було б варто більш детальніше розписати мотивацію персонажів.

Загальний висновок: ця книга однозначно цікавіша за попередню, хоча багато в чому вони й схожі – ті ж самі маленькі сімейні радощі, затишок, тепло, вагітність, посмішки і багато-багато гарячого чаю ))) І навіть трішечки кориці!

Дякую Юлії Смаль за надану можливість прочитати книгу ще до її виходу і бажаю подальших творчих успіхів!

Пола Гоукінз. Дівчина в потягу

Не знаю, як у кого, але в мене в житті зараз такий період, коли часу хронічно не вистачає ні на що, не кажучи вже про розваги й читання. Але себе не надуриш, тому мій черговий «випадковий і ні до чого не зобов’язуючий захід в книгарню буквально на кілька хвилин, просто подивитися» традиційно завершився покупкою, і не просто книги, а нашумілого бестселера від Поли Гоукінз «Дівчина в потягу». Я дещо чула про цю книгу, але придбати її вирішила після того, як прочитала на палітурці відгук Стівена Кінга: «…Справді чудовий роман, який тримає в напруженні. Через нього я майже всю ніч не спав. Оповідачка – просто супер…» І ви знаєте, я повністю з ним згідна – книгу дійсно варто прочитати!

Історія починається з того, як одна не зовсім щаслива в особистому житті жіночка на ім’я Рейчел щоранку і щовечора, їдучи в потягу, спостерігає за ідеальним життям молодої сімейної пари, чий будинок добре видно з вагону. Рейчел заздрить їхнім обіймам та щасливим усмішкам, навіть дає їм умовні імена, уявляє їхнє пристрасне кохання, аж поки одного дня випадково не помічає, що ця жінка зраджує своєму чоловікові. І буквально на наступний день зрадниця з будинку біля колії безслідно зникає, а потім її знаходять мертвою.

Рейчел вважає, що може допомогти поліції – можливо, жінку вбив її коханець; співчуває її чоловікові (бо вона теж обманута дружина, яку чоловік покинув заради іншої), але так як сама вона хронічно випиває і страждає на провали в пам’яті, то й серйозно її ніхто не сприймає. До речі, колишній чоловік Рейчел теж живе на тій же вулиці біля колії, тож інколи вона навідується підглянути і за його життям, що дуже дратує його нову дружину. Всі ці персонажі ніби-то не дуже і пов’язані між собою, але розв’язка роману виявляється зовсім неочікуваною, в чому особисто я вбачаю величезний плюс ))

Роман написаний в улюбленому мною «щоденниковому» стилі, але мова ведеться почергово від імені трьох героїнь: самої Рейчел, нової дружини її колишнього чоловіка, Анни, а також Меган – жінки, яку потім знайшли вбитою. Інтрига зберігається аж до самого кінця, тож нудно вам точно не буде. І ще – після цього роману, наскрізь просякнутого холодними англійськими дощами і безліччю спиртного, яке постійно вливають у себе всі три героїні, а особливо Рейчел, і самій хочеться випити! Ну просто, щоб зігрітись, не сприйміть за керівництво до дії )))

Резюме: чудово написаний напружений трилер з непередбачуваним закінченням. А це ж дебют Поли Гоукінз! Авторка молодець, буду слідкувати за її творчістю.

P.S. А зловживати алкогольними напоями, все-таки, не потрібно. Краще розслабляйтесь за читанням хороших книг )