Fall in town...

Вечір. Сутінки. Темніє,

Жовтень листям шурхотить…

Тільки осінь так уміє:

Ось він день – і ніч за мить…

Ніби вчора було літо,

А тепер – в повітрі дим…

Закружляв нас долі вітер, 

тільки б встигнути за ним…

Таверна «La Mer», або Зовсім не осінній пост!

Осінь – моя улюблена пора року. Все це опале листя, золоті крони і специфічний ностальгічний настрій завжди наводили мене на філософські роздуми про вічне і надихали на створення чогось прекрасного: ну, наприклад, серії яскравих фотографій чи написання красивого ессе…  Але цього року, чомусь, все по-іншому! Тобто, осінь я все рівно люблю, але милуватися нею просто не встигаю, не кажучи вже про будь-які творчі експерименти ))) До речі, якраз недавно я спілкувалася на цю тему з Наталею («Замальовки вишивальниці») – виявляється, не одна я така прогульниця типово осінніх фотосесій! Ну, ми своє, думаю, ще надолужимо, а поки що я вирішила зігрітися теплими спогадами про літо і написати зовсім не осінній допис. Тому сьогодні віртуально повертаюся у вже не раз оспівану мною Грецію і представляю вам опис колоритної таверни «La Mer», що перекладається просто – «Море»! Не чекали такого в середині жовтня, правда? )))

Отже, тимчасова абстрагуємося від холодного пронизливого вітру, облітаючого листя і купи повсякденних справ, закриваємо очі й уявляємо собі літню казку…

Надійка Гербіш. Дороговкази, радіо та дощ

Скажу вам чесно, я навіть не сподівалася, що цьогорічна осінь аж настільки розширить межі моєї професійної діяльності – маю дуже багато нової різнопланової роботи, продовжую працювати над наступними випусками Золотої колекції, і це не кажучи вже про невичерпну купу домашніх обов’язків плюс потрібно ще й контролювати навчальний процес Назара. На блог часу практично не залишається, але так як недавно мене похвалили за регулярність його ведення, то мушу підтримувати імідж порядної блогерші ))) Тим більше, що в попередньому дописі я пообіцяла якнайшвидше прочитати нову книжку Надійки Гербіш і, звичайно, поділитися враженнями, що з задоволенням і роблю!

Отже, «Дороговкази, радіо та дощ». Книжечка невелика, осягнути її можна буквально за вечір, але це якраз той випадок, коли читати потрібно вдумливо і не поспішаючи. Чому? А тому, що в ній піднімаються важливі питання, до яких потрібно, я би сказала, «дозріти». Недарма цю книгу назвали новою хвилею в християнській літературі, бо її головна тема – пошук Бога і складна дорога до нього.

Усіх прихильників «Теплих історій» хочу відразу попередити: тут ви не знайдете звичного для оповідань цієї авторки суцільного позитиву. Він, звичайно, є (це ж Надійка!), але подається більш дозовано, більш наближено до реального життя з усіма його труднощами. Як на мене, «Дороговкази…» відкривають Гербіш із зовсім іншого боку: як звичайну людину. Часом розчаровану, часом розлючену, і часто – цитата – «забембану» постійною метушнею і домашніми справами (як мені все це знайомо!)

Взагалі, мені дуже цікаво спостерігати за творчістю цієї дівчини: від легких життєрадісних замальовок вона поступово переходить до суто дитячих історій, а тоді несподівано «вистрілює» ось такою серйозною книгою. Гадаю, літературний доробок Надійки Гербіш - це найщиріше дзеркало її душі (вибачайте за пафос, але так, мабуть, і є).

Незважаючи на всю серйозність, книга читається легко і сприймається як такий собі мікс із особистого щоденника (авторка навіть не змінила імен своїх близьких), філософських роздумів про вічне і стрічки оновлень із Фейсбуку. Новий напрям сучасної літератури – інтерактивний роман! )))

Загальне враження – позитивне, хоча не буду заперечувати, що особисто я до таких важливих тем все ще продовжую «дозрівати». Найактуальніша на даний момент порада, винесена з книги (знову ж таки, особисто для мене): «Інколи потрібно просто зупинитись!» Тобто, перестати метушитися і подумати про важливе. Буду вчитися, і вам того бажаю!

«Дороговкази, радіо та дощ». Презентація

Сьогодні ми з Даринкою мали честь побувати на презентації нової книги від Надійки Гербіш «Дороговкази, радіо та дощ», тож не буду відкладати свої враження у довгий ящик – відразу ділюся з вами! Зустріч відбулася в книгарні «Є», і хоч людей прийшло досить багато, але атмосфера була затишною й комфортною.

Happy Birthday номер два!

Час летить дуже швидко (аж самій не віриться), тож сьогодні я вітаю свій блог із другим днем народження! Що змінилося за ці два роки? Я багато чого дізналася і навчилася, знайшла немало однодумців у найрізноманітніших сферах і, на мою велику радість, не втратила натхнення до ведення своєї особистої скарбнички думок! А ще про мене інколи пишуть інші блогери, як от, наприклад, Надія Качуровська в «Тернопільській БібліоМишці» - приємно дізнатися, що моя писанина (хоч і на найрізноманітніші теми, як видно по колажу) подобається людям!

На завершення допису хочу подякувати своїм постійним прихильникам – урочисто обіцяю й надалі ділитися з вами хорошими враженнями! Усім бажаю гарного настрою і теплої осені!

Роальд Дал. Чарлі і шоколадна фабрика

Як би того не хотілося, але літо відходить в минуле і вже завтра на нас всіх чекає свято першого дзвоника! У зв’язку з такою визначною для школярів та їхніх батьків подією свій сьогоднішній допис присвячую чудовій дитячій книжці, що входить до шкільної програми: повісті «Чарлі і шоколадна фабрика» авторства Роальда Дала (а ви думали, я тільки дорослі книжки читаю? )))

В якості передмови скажу, що це перша книжка, прочитана мною вголос – на які тільки жертви не йде мама, якщо дитина не хоче читати самостійно! Але невеличкі проблеми з сіданням мого голосу були повністю компенсовані щирим зацікавленням Назарчика – хоч сам і не читав, зате слухав досить уважно. Коротше, нам обом сподобалося, бо я теж обожнюю яскраві чарівні світи, які бувають тільки в дитячих казках!

А тепер про сам сюжет: в одному містечку жив собі був бідний хлопчик Чарлі, який постійно потерпав від голоду та холоду, а поряд з його перехнябленим будиночком знаходилася чарівна шоколадна фабрика, на якій виготовлялися найрізноманітніші чудернацькі смаколики. Власником цієї фабрики був такий собі Віллі Вонка, який не припиняв дивувати жителів містечка своїми вибриками. І ось одного разу Чарлі та ще кільком дітлахам пощастило потрапити в середину фабрики, де на них чекали захоплюючі пригоди…

Щоб не розкривати всіх перипетій, далі розповідати я не буду, скажу лише, що історія дуже повчальна і корисна для дітей. А от про багату фантазію автора кілька слів таки напишу – ну дуже вже нам з Назарчиком сподобалося уявляти собі незвичайні ласощі, так яскраво описані в книзі! Ось, наприклад, як змальовані в повісті фантастичні вміння дивака Вонки:

«Пан Віллі Вонка вміє виготовляти зефір, що має смак фіалок, і чудові карамельки, які, поки ї смокчеш, кожні десять секунд міняють колір, і малесенькі пір’їсті льодянички, як смачненько тануть, щойно торкнешся до них губами. Він може зробити жуйку, яка ніколи не втрачає смаку, і цукеркові кульки, які можна роздути до неймовірних розмірів, а тоді проштрикнути шпилькою і проковтнути. А ще він володіє таємним методом виготовлення гарненьких синичих яєчок у чорну цяточку. Коли покласти таке яєчко в рот, то воно поволі меншає, аж раптом щезає цілком, а на кінчику язика залишається крихітне й рожеве цукрове пташеня».

Ну що, звучить? І так всю книжку! І не лише про щось смачненьке, а й про казкову фабрику, на якій працюють малесенькі ума-лумпи і справжні білочки; течуть шоколадні ріки, по яких плавають рожеві карамельні човни; де їздить повністю прозорий скляний ліфт із тисячами кнопочок і так далі – тут існує справжній чарівний світ! Дітям дуже цікаво, та й дорослим теж ))

Тепер моя програма-мінімум – обов’язково подивитися фільм, знятий за цією книжкою (так, я його досі не бачила!) Крім Джонні Деппа, нікого іншого в ролі Віллі Вонки я й не уявляла, тому передбачаю приємні враження від перегляду. Але це все потім, а поки що – готуємось до школи! Всім мамам школярів (і собі теж) перед початком нового навчального року бажаю багато терпіння, а діткам – успіхів і побільше цікавих книжок!

Місто Родос: квіти, мури, ліхтарі

Ви думали, що я вже закінчила з Грецією? Ні-і-і-і!!! Фотографій багато, розказати є про що, так що я розтягую задоволення на декілька дописів ))) Сьогодні покажу вам столицю острова, на якому ми побували – увіковічнене в історії місто Родос, відвідати яке варто з багатьох причин. 

До речі, цього разу я вирішила не складати фотографії в колажі – хочу, щоб ви роздивилися це чудове місто у всіх деталях, тому приготуйтеся: зображень буде багато!

Карпати в мініатюрі

Я вже колись писала, що для мене літо без Карпат – це ще гірше, ніж літо без моря, тому намагаюся не втратити жодної можливості відвідати улюблені зелені гори! Цього року ми вирішили не завдавати собі клопоту з довгою дорогою в тридцятиградусну спеку, тож зупинилися в найближчому до нас місці – Яремче. Це туристичне містечко, мабуть, знають всі, тому спамити стандартними фотографіями водоспаду Пробій я не буду, зате покажу дещо новеньке, чого тут раніше не було. Мова йде про нещодавно облаштований парк-музей під відкритим небом «Карпати в мініатюрі».

Тетяна Белімова. Трояндовий джем

Коли я започатковувала в блозі мітку «бібліоманія», то вважала, що свої рецензії на книги буду писати, мабуть, лише для себе ))) Але ж ні – як свідчить статистика переглядів, мої відгуки на прочитані книги залишаються стабільно популярними, та й коментарів збирають чимало! І це радує, бо мені завжди приємно поспілкуватися з такими ж, як і я, затятими любителями книжок!  Крім того, таке спілкування іноді буває досить корисним і у виборі наступних варіантів чтива – ось недавно, наприклад, одна з моїх ПЧ, Olga Petrynka, порадила мені збірку оповідань Тетяни Белімової «Трояндовий джем». Я скористалася порадою, тож тепер буду розповідати про свої враження!

Отже, ця збірка входить до серії вже всім відомих «Теплих історій», основна специфіка котрих – легкість, ненав’язливість і позитив, причому дуже часто із якимось кулінарним присмаком: кави, кориці, шоколаду – це вже який автор що більше любить! Судячи з назви, нескладно здогадатися, що Тетяна Белімова полюбляє трояндовий джем )))  Але я й сама його люблю (а хто ж не любить гюльбешекер?), та ще й такий, як робить моя улюблена бабуся – ну точно як у заголовній історії цієї книжки! Коротше кажучи, тут у нас все співпало )

Приємна відмінність цієї книжечки від деяких інших збірок тієї ж серії полягає в тому, що тут ви побачите не просто замальовки без конкретного змісту (хоч і вони мають право на життя), а цілком сформовані цікаві оповідання з певним сюжетом. Більшість цих  історій і справді спонукають задуматися: про вічні цінності, про кохання, про нелегку долю емігрантів, про муки творчості, і, звичайно, про мир… Найбільше мені сподобались оповідання під назвами «Не пропусти свою весну», «Стоп-кадр» і «Трояндовий джем», звичайно!

Ну і я була б не я, якби не додала мале-е-есеньку ложечку дьогтю! Розчарувала мене історія «Ліхтар і лампа» – і це при тому, як я люблю ліхтарі! Мабуть, через це так і зачепило ))) Ну дуже вже похмурі, закручені й довгі словесні описи, та й сюжет якийсь… так собі. Хоча, це чисто моя думка, може комусь і сподобається!

Загалом же книжка залишає досить непогані враження, тож для любительок «Теплих історій» вона буде цінним надбанням – рекомендую!

Місто з душею...

Не пройшло й кількох тижнів після нашої сімейної подорожі в Грецію, як прагнення нових туристичних вражень знову повели нас в дорогу – ну не можу я сидіти на місці, і всіх за собою тягну! Щоправда, цього разу кінцевий пункт мандрівки знаходився всього в двох годинах їзди машиною від Тернополя – мова йде про чарівне буковинське місто Чернівці. 

Давно хотіла погуляти по його вулицях не поспіхом, як це складалося в мене раніше, а спокійно –  насолоджуючись архітектурними деталями і особливою атмосферою цього місця. І знаєте, я не залишилася розчарованою – недарма Чернівці відомі також як «маленький Відень» або «український Париж». А ще мені дуже сподобалось як назвала Чернівці моя хороша подруга, до якої, власне, ми й їздили в гості – «Місто з душею»…