Fall in town...

Вечір. Сутінки. Темніє,

Жовтень листям шурхотить…

Тільки осінь так уміє:

Ось він день – і ніч за мить…

Ніби вчора було літо,

А тепер – в повітрі дим…

Закружляв нас долі вітер, 

тільки б встигнути за ним…

Таверна «La Mer», або Зовсім не осінній пост!

Осінь – моя улюблена пора року. Все це опале листя, золоті крони і специфічний ностальгічний настрій завжди наводили мене на філософські роздуми про вічне і надихали на створення чогось прекрасного: ну, наприклад, серії яскравих фотографій чи написання красивого ессе…  Але цього року, чомусь, все по-іншому! Тобто, осінь я все рівно люблю, але милуватися нею просто не встигаю, не кажучи вже про будь-які творчі експерименти ))) До речі, якраз недавно я спілкувалася на цю тему з Наталею («Замальовки вишивальниці») – виявляється, не одна я така прогульниця типово осінніх фотосесій! Ну, ми своє, думаю, ще надолужимо, а поки що я вирішила зігрітися теплими спогадами про літо і написати зовсім не осінній допис. Тому сьогодні віртуально повертаюся у вже не раз оспівану мною Грецію і представляю вам опис колоритної таверни «La Mer», що перекладається просто – «Море»! Не чекали такого в середині жовтня, правда? )))

Отже, тимчасова абстрагуємося від холодного пронизливого вітру, облітаючого листя і купи повсякденних справ, закриваємо очі й уявляємо собі літню казку…

Надійка Гербіш. Дороговкази, радіо та дощ

Скажу вам чесно, я навіть не сподівалася, що цьогорічна осінь аж настільки розширить межі моєї професійної діяльності – маю дуже багато нової різнопланової роботи, продовжую працювати над наступними випусками Золотої колекції, і це не кажучи вже про невичерпну купу домашніх обов’язків плюс потрібно ще й контролювати навчальний процес Назара. На блог часу практично не залишається, але так як недавно мене похвалили за регулярність його ведення, то мушу підтримувати імідж порядної блогерші ))) Тим більше, що в попередньому дописі я пообіцяла якнайшвидше прочитати нову книжку Надійки Гербіш і, звичайно, поділитися враженнями, що з задоволенням і роблю!

Отже, «Дороговкази, радіо та дощ». Книжечка невелика, осягнути її можна буквально за вечір, але це якраз той випадок, коли читати потрібно вдумливо і не поспішаючи. Чому? А тому, що в ній піднімаються важливі питання, до яких потрібно, я би сказала, «дозріти». Недарма цю книгу назвали новою хвилею в християнській літературі, бо її головна тема – пошук Бога і складна дорога до нього.

Усіх прихильників «Теплих історій» хочу відразу попередити: тут ви не знайдете звичного для оповідань цієї авторки суцільного позитиву. Він, звичайно, є (це ж Надійка!), але подається більш дозовано, більш наближено до реального життя з усіма його труднощами. Як на мене, «Дороговкази…» відкривають Гербіш із зовсім іншого боку: як звичайну людину. Часом розчаровану, часом розлючену, і часто – цитата – «забембану» постійною метушнею і домашніми справами (як мені все це знайомо!)

Взагалі, мені дуже цікаво спостерігати за творчістю цієї дівчини: від легких життєрадісних замальовок вона поступово переходить до суто дитячих історій, а тоді несподівано «вистрілює» ось такою серйозною книгою. Гадаю, літературний доробок Надійки Гербіш - це найщиріше дзеркало її душі (вибачайте за пафос, але так, мабуть, і є).

Незважаючи на всю серйозність, книга читається легко і сприймається як такий собі мікс із особистого щоденника (авторка навіть не змінила імен своїх близьких), філософських роздумів про вічне і стрічки оновлень із Фейсбуку. Новий напрям сучасної літератури – інтерактивний роман! )))

Загальне враження – позитивне, хоча не буду заперечувати, що особисто я до таких важливих тем все ще продовжую «дозрівати». Найактуальніша на даний момент порада, винесена з книги (знову ж таки, особисто для мене): «Інколи потрібно просто зупинитись!» Тобто, перестати метушитися і подумати про важливе. Буду вчитися, і вам того бажаю!